Соляник

Микола Володимирович Крекотень – механік за покликом серця

Ініціативний працівник, безвідмовний, висококласний фахівець своєї справи, душею і серцем вболіває за ввірену йому ділянку роботи. Так характеризував Миколу Володимировича Крекотеня його безпосередній керівник Владислав Леонідович  Печенюк – в.о. начальника дільниці ППНС рудника №1,3. А ініціатором цієї статті став головний інженер рудника Михайло Леонідович Ефімовіч, який висловився про Миколу Володимировича як про гідну людину, яка досконало знає виробництво і щиро дбає про надійну роботу кожного механізму на своїй ділянці. Тож невипадково М.В.Крекотень неодноразово нагороджувався грамотами адміністрації та профкому, а також грамотою профільного міністерства.

Уродженець Сумської області, Микола Володимирович виріс у звичайній робочій сім’ї. В юності отримав спеціальність токаря. У 1973 році був призваний до лав Збройних сил в Закарпатський прикордонний загін. А в 1980 році почав працювати на підприємстві «Артемсіль». Спочатку – водієм в механічному цеху рудника №4, потім – в ДАТЦ, далі якийсь час працював вантажником на дільниці затарювання солі рудника № 1,3. Та після закінчення Артемівського індустріального технікуму в 1990 році був прийнятий на посаду слюсаря на ДППНС того ж рудника. А у 1997 році його було переведено механіком дільниці.

Скільки саме механізмів модернізовано героєм нашого нарису, сказати складно, тому що його руками перероблено якщо не все, то майже все на дільниці ППНС. Адже, за великим рахунком, відповідальність механіка величезна. Будь-якому механізму властиво інколи ламатися, а потрібно, щоб обладнання працювало безвідмовно і ефективно, а якщо ремонтувалося, то в означений термін і суворо за розкладом. Звичайно ж – це ідилія! А дійсність полягає в щоденному рутинному контролі всіх механізмів, своєчасному виконанні заявок на ремонт устаткування і у планомірному придбанні необхідних запчастин. А ще – у відчутті, що робота – це другий і теж рідний дім.

У цьому місяці Микола Володи­мирович йде на заслужений відпочинок. І наостанок по-господарськи, намагається врахувати всі виробничі нюанси. Адже по правді, не завжди керівництво підтримує ту чи іншу ініціативу виробників. Звичайно, у керівництва на те є свої поважні причини. Але кому, як не механіку, що до гвинтика знає своє обладнання і дбає про зміни на найкраще у роботі того чи іншого відділення, ввіреної йому ділянки, видніше, що змінити, як, і коли. Ось і намагається наостанок Микола Володимирович все передбачити, щоб захистити від небажаних проблем у майбутньому своїх колег по цеху.

Занадто багато займає робота в житті героя нашої розповіді. Але йому вистачає часу і на особисті справи. Наприклад, він із задоволенням вечорами спілкується з дочкою Іриною, яка живе і працює далеко в Києві. У вільний час любить що-небудь майструвати у себе в гаражі, а з активного відпочинку полюбляє полювання і риболовлю.

У кінці нашої бесіди Микола Володи­мирович якось дуже по-свійськи і довірливо підсумував нашу розмову: «Продукція у нас – унікальна, якісна продукція! Дуже хочеться, щоб процвітало наше підприємство, щоб у нас завжди була можливість виходу, як на міжнародні ринки збуту, так і на українські ринки. Нехай і далі ДП «Артемсіль» приносить користь і людям, і місту, і державі».

Вікторія ГУБАНОВА.