Соляник

Славна історія Кузьминівського рудника

Архівні документи відносно початку роботи Кузьминівського рудника дещо різняться. По одним, його було відкрито у 1910 році, по іншим копальня розпочала видобувати сіль на рік пізніше.

Новозбудований рудник розташувався в п’яти кілометрах від повітового Бахмута. Шахта мала два стволи, які знаходяться на відстані 40 метрів один від одного. Їхня глибина складала 243 метри і, відповідно 247,4 метра. Спочатку гірничі роботи тут велися на Надбрянцівському пласті. Рудник знаходився у приватній власності франко-руського товариства.

На початку минулого сторіччя тут використовували важку фізичну працю. Соляне виробництво лише починало набирати обертів, як у 1917 року в країні відбулися масштабні революційні події. У зв’язку з цим рудник змінив форму власності. В дусі того часу змінилася і його назва: тепер Кузьминівський рудник стали називати рудником імені Володарського. Цей складний період соціальних потрясінь не сприяв розвитку виробництва, тому на солешахті наступив занепад.

 І лише після закінчення громадянської війни у 20-х роках настав час відновлення солерудників, включно з проведенням робіт з реконструкції і механізації виробничих процесів. Ручну відкатку поступово замінила кінна. На соляних шахтах відбулася електрифікація процесу буріння. Почали вводитися в експлуатацію врубові машини. Значно зросла пропускна спроможність шахтних стволів. Всіх робітників було переведено на договірну оплату праці.

На жаль, всі ці нововведення лише частково торкнулися рудника імені Володарського. У 1923 році Главк прийняв рішення для реалізації збільшення солевидобутку сконцентрувати усі роботи виключно на рудниках з  найбільш сприятливими умовами. На думку чиновників з міністерських кабінетів, рудник імені Володарського таким не був.

Таким чином, з 9 діючих на той час рудників для подальшої експлуатації було відібрано лише три. Рудник імені Володарського не потрапив до цього списку і разом з іншими солешахтами декілька років знаходився на консервації «через нестачу кадрів і обладнання».

Але минув час і історія рудника продовжилася. Після вимушеної зупинки його було знову введено до ладу діючих. У 30-ті роки в країні почався період підйому виробництва. Широко розвернулася електрифікація рудничного господарства. В шахті почали широко використовувати скреперне навантаження солі, що дало можливість вдвічі підвищити продуктивність праці. Повсюдно стала механізуватися підземна відкатка. Встановлювалися вальцьові верстати для помела солі.

Наприкінці 30-х років рудник імені Володарського вийшов на принципово новий рівень по видобутку солі, але війна з нацистською Німеччиною завадила реалізації багатьох планів. Перед окупацією солерайону багато хто з робітників рудника добровільно пішов на фронт, або увійшов у підпільні групи. Однією з таких став так званий партизанський загін «Ч» під командуванням Івана Григоровича Чапліна. З деяких джерел відомо, що у середині 30-х років він працював у керівному складі рудника.

Чаплін залучав до підпільної роботи перевірених людей, в тому числі, колишніх своїх співробітників. Про трагічну долю цього загону написано багато статей, навіть книг. Достеменно відомо, що він діяв з жовтня 1941 року по серпень 1942-го і наніс значну шкоду ворогу. Але в решті решт окупантам вдалося схопити героїв. 13 з них нацисти стратили в селі Золотий Яр поблизу Парасковієвки. Серед розстріляних були люди, які користувалися авторитетом серед місцевих мешканців. Це робітник рудника імені Володарського Платон Олексійович Божко, голова сільської ради Федір Іванович Власенко та інші.

У другій затриманій німцями групі, у числі 17 партизан разом зі своїм легендарним командиром Іваном Чапліним, загинув і Спиридон Кузьмич Писаренко, який до війни працював начальником шахти імені Володарського. Після визволення солерайону жители Парасковієвки перепоховали тіла мужніх партизан і досі зберігають пам’ять про їхній подвиг.

Після завершення Другої світової війни розпочалося відновлення рудника. Можливо, через те, що рудник не дуже постраждав під час окупації, ці роботи було завершено за три з половиною місяці. У 1965 році тут почали освоєння Брянцівського пласту солі. В 60-ті роки, коли сіль видобували буровибуховим способом, на руднику імені Володарського вперше було використано прогресивний метод підриву. Завдяки цьому стало можливим збільшити обсяги виробництва солі.

У 70-ті роки минулого сторіччя, коли на соляних рудниках нашого підприємства почали впроваджувати комбайнову виїмку, один з перших комбайнів «Караганда»-7/15 було передано колективу прохідницької бригади рудника імені Володарського.

Складним видався для рудника і 2014 рік. Через воєнний конфлікт на Донбасі тут неодноразово лунали постріли і навіть одну зі споруд було частково пошкоджено. Водночас, незважаючи на, здавалося б, непереборні труднощі, соляникам все ж таки вдалося провести тут масштабну реконструкцію надшахтної будівлі та копра скіпового стволу. Ця подія, якій радів тоді весь колектив підприємства, ще раз підтвердила бажання соляників наполегливо працювати на своїй рідній землі під мирним небом.

А у 2018 році цю виробничу одиницю «Артемсолі» було в черговий раз перейменовано в рудник №8. Можливо це нове ім’я комусь здасться не таким гучним, як попередні, але ж річ не в тому. Головне, що рудник, якому більш, ніж 100 років успішно працює, видобуваючи сіль, і продовжує свою славну історію.

За матеріалами книг:

 «Сіль землі донецької»,

«Щоб сіль не втрачала силу»,

«Судьба загону «Ч»».